» » » » Уривки з листів І.Коваленка до М.Кутинського

Уривки з листів І.Коваленка до М.Кутинського


"… Ваша цитата про Московію дуже цікава, та не цілком вірна... Висловлю нашу думку. Якщо Пушкін, Достоєвський, Толстой – це лише "покидьки з західного столу”, то дай Бог і нам десь взяти таких "покидьків”. А саме вони репрезентують російську культуру, існування якої заперечує Ваш автор. Хоч найкращі здобутки культури родяться лише на національному ґрунті, проте людство – це єдиний організм, і йому весь час необхідний кровообіг ідей. Самоізолювавшись, жоден народ не створить своєї власної культури. Десь на віддалених островах дикуни розвиваються без усяких „покидьків” з західних і східних столів і так само залишаються на рівні дикунства. Достоєвський навіть вбачав велич російського народу саме в тому, що він жадібно вчиться всюди і у всіх, вбираючи і перетравлюючи культурні досягнення різних народів. Колись українська культура була далеко вищою за російську, тому що вчилася в усіх народів заходу і сходу. Тепер вона зубожіла, бо її примушують підгодовуватися лише з російського столу.
І справа лише в тому, як учитись у інших. Чи садити на своїй землі чужі дерева, чи використовувати науку в інших лише як добриво для свого рідного дерева...”

"… Шлю Вам початок поеми, про яку я згадував. Вона у мене ще дуже не опрацьована, майже чернетка, а все ж мене цікавить Ваша думка, чи може така форма дійти до читача в наш час. Звернення до шевченківської простоти – це моя реакція на страшний потяг до модерну в нашій літературі. Завдяки цьому література зовсім відривається від масового читача, який воліє краще зовсім нічого не читати, ніж розбирати драчеві ребуси. Не знаю, чи вистачить у мене духу закінчити і пошліфувати поему, але я уже вклав у неї багато серця і душі і передрукую її хоч у такому вигляді бодай для одного Вас.” (1)

"… А тепер щодо Ваших зауважень про епігонство. Вони дуже глибокі і слушні. Але… І в літературі, і в науці, і в мистецтві не п’є кожен автор з свого келиха. Більшість іде по протореному шляху, використовуючи для своєї творчості надбання цілих століть чи навіть тисячоліть. І лише час від часу з’являються дійсно видатні люди, які відкривають щось нове в своїй галузі і залишають після себе свою власну школу творчості. Шевченкові тут не повезло. Його форма настільки своєрідна і оригінальна, що наслідування зразу б кинулося у вічі. Тому мало хто наважувався йому наслідувати, наляканий до того ж базіканням про епігонство і т.п., до чого доклав руку навіть Франко. Саме через це в Україні не створили літературної школи Шевченка, і всі його мистецькі надбання залишилися майже невикористаними. Російський поет Багрицький скористався Шевченківським інструментарієм в "Думі про Опанаса” і мав величезний успіх, а у нас цього бояться, як вогню.
Я б з радістю випив з Шевченкового келиха, та от біда – не доріс ще до нього. А той, хто на це зважиться, буде, мабуть, мати такий же талант і таку ж мужність, як і Тарас.
Згоден з Вами, що треба думати про майбутнє і творити нові форми. А хто ж буде думати про "затурканих колгоспників”? Толстой поряд з творами "для майбутнього” писав народні оповідання, це ж саме робили Грінченко з дружиною і багато інших просвітян. Тепер про це забули. Народ напихається низькопробною шпигунською літературою, а кращі письменники для нього нічого не пишуть, орієнтуючись на обраних або на майбутнє.
Тому мене і потягнуло на таку поему. А щодо "аристократичної простоти”, то це залежить від інтелекту автора і його таланту...” (2)

«... Про словники. Кількість слів чи фраз в словниках говорить не лише про багатство мови, а й про рівень лінгвістики в даній країні. Ось оце останнє я і хотів підкреслити, порівнюючи наші словники з іншими. Дуже занедбана, убога, примітивна наша лінгвістика (і особливо лексикографія) у порівнянні з іншими мовами. І тут винні не лише умови, а й люди, які працюють у цій галузі. Немає в Україні талановитих ентузіастів подібно до тих, що вже з’явилися серед перекладачів. А працювати є над чим! Не тільки я один вважаю, що українська мова найкраща, наймилозвучніша і найбагатша з усіх слов’янських мов. Та й не тільки з слов’янських! І велика шкода, що у нас немає справжніх майстрів, що відшліфували б цей "діамант” так, щоб він засяяв на весь світ...”

"…Я також був цілком певен, що російська література не може вже дати світові великих загальнолюдських творінь. І тепер бачу, що помилявся. Твір Булгакова "Майстер і Маргарита” (правда, написаний в 30-х роках) цілком на рівні світових стандартів, як тепер кажуть. Це ж саме треба сказати про твори Солженіцина, які облетіли увесь світ і відкрили нову сторінку не тільки в російській літературі, а і у всесвітній. "Доктор Живаго” Пастернака одержав Нобелівську премію, яку за дурницю нікому не дають. А тепер з’явився ще і Бєлов. Нічого і близько подібного в українській літературі ще нема. І Ви самі знаєте чому! Зовсім не тому, що у нас немає таких талановитих людей, а тому що панує неймовірний гніт і затиск нашого національного генія. От і доводиться просвіщатися у росіян по всіх болючих загальнолюдських питаннях, які і нам не чужі. А сидіти і хлюпатись у своїй власній калюжі, забуваючи, що є на світі і озера, і моря, і океани – їй-богу, жахлива обмеженість! Цим самим ми будемо збіднювати свій національний інтелект і ніколи із своєї калюжі не виліземо...” (3)

"… А москвофільством Ви мене припікаєте зовсім безпідставно! Я по освіті і по всіх симпатіях найчистісінький західник. Свій інтелект виховував на безкрайньому морі західних літератур і на досягненнях західної культури. І ось тут я багато в чому грішний! … Ваше порівняння всього нашого з дитям, що є найдорожче для своєї матері дуже вдале, і примушує кожного замислитись. Та все ж, якщо мати має хоч трохи розуму і не тільки любить своє дитя сліпою тваринною любов’ю, а й, порівнюючи його з іншими дітьми, бачить що її дитя ще мале, дурне і відстале в розвитку, то така мати зробить все, щоб воно було не дурніше за інших. А щоб це з’ясувати, треба знати, які ж то інші діти і чого вони уже досягли. І тут без найглибшого знання загальнолюдської культури (у тому числі й російської) нам не обійтись.” (4)

"Російська культура розвинулася, висмоктуючи соки з підкорених і пригнічених народів і найбільше з України. Вищість української народної культури від такої ж російської – незаперечна істина. Та є ще загальнодержавна культура. І тут наше завдання глибоко вивчати російську культуру не лише з метою навчання, а головне з метою повернення награбованого у нас. Цілковите заперечення російської культури – це дитячість і дурниця. Тупа національна обмеженість – це такий же жах, як і безпринципний космополітизм.” (5)

___________________
(1) З листа від 7 грудня 1968 р.
(2) З листа від 22 грудня 1969 р.
(3) З листа від 8 січня 1968 р.
(4) З листа від 26 січня 1969 р.
(5) З листа від 14 листопада 1969 р.