Спогади співв'язня*


З Іваном Олексійовичем Світличним я познайомився десь у середині 1960-х рр.. у Будинку письменників. Ми з ним тоді не перекинулися жодним словом, і в пам’яті лишилося тільки загальне приємне враження. Про мене Іван Олексійович тоді нічого не знав, а я про нього багато вже чув і читав. Був, звичайно, знайомий з його працями, есеями, хоча не завжди погоджувався з його лінгвістичними положеннями.
Близько ми познайомилися з І.Світличним у таборі на Уралі, куди нас обох загнала лиха сила: я отримав за дисидентську діяльність 5 років, Світличний – набагато більше.
Івана Світличного справедливо вважають найяскравішою постаттю українського Відродження 60-х рр., представників якого влучно називають „замордованим поколінням”. Літературознавець і лінгвіст, поет і критик, науковець, людина високоосвічена, він гуртував навколо себе насамперед талановиту молодь, приваблюючи своєю безмежною відданістю українській справі. До нього тяглися, як до світла.
Тож не дивно, що й у таборі він одразу ж зайняв притаманне йому місце лідера, бо до того мав ще й такі необхідні в тих умовах риси, як талант організатора і конспіратора. Він одразу став центром притягання передусім для талановитої молоді з уже відомими в літературі іменами і без них, та й не тільки молоді (мені йшов 55-й рік). Іван Олексійович став для всіх учителем, порадником, найвищим авторитетом у справах творчих, організаційних, а часом, і особистих. Головне ж – він був для всіх еталоном високої моральності.
Впадали в око такі його риси, як чемність, уміння володіти собою, надзвичайна доброзичливість і виняткова працездатність. Та ця, на перший погляд, м’яка, душевна людина була вилита з криці. То був незламний борець. Якось я запитав Івана Олексійовича:
– Як вам велося на слідстві та на суді?
– Та як? – звичайно. Жартував...
– Та хіба ж можна жартувати на суді? Ще ж більшовики використовували трибуну суду для пропагування своїх ідей!
– Запам’ятайте, - твердо сказав Іван Олексійович, - жарти і кпини на суді справляють на катів значно сильніше враження, ніж гучні звинувачення. До того вони вже звикли. А це дошкуляє їм особливо, бо вони певно знають: від тих, що жартують, вони каяття не діждуться.
Тоді це мене дуже здивувало. Та пізніше, обмірковуючи, я зрозумів, скільки треба мати сили, витримки і мужності, аби спокійно і глузливо сприймати ту комедію, що звалася судом.
А згадати його 90-денне голодування разом із Семеном Глузманом та іншими на захист Ігоря Калинця, якому відмовили в побаченні. 90 днів тортур! Який високий приклад!
А між тим, це була людина хвора. Іван Олексійович страждав через страшенний біль голови. Свої страждання приховував. Лише коли звернешся з чимось до нього, ніяково усміхнеться і покладе руку на чоло: мовляв, болить, не чіпай! А ліків, що допомагали і які з такими труднощами діставала й передавала дружина, з медчастини не видавали. Ще одні тортури...
Іван Олексійович сприймав табір як місце для праці в екстремальних умовах. Скільки він встигав! Без перебільшення можна сказати, що він працював кожної вільної хвилини і вдень, і вночі. Світла в боксі не гасили всю ніч. Ще стоїть гомін, в’язні ще не поснули, а Світличний, зіпершись рукою на підвіконня (його ліжко стояло біля вікна), щось пише, гортає якусь книжку, щось у ній вишукує – і ще довго працює.
Він працював над словником українських синонімів, поглиблював свої знання з іноземних мов і вивчав нові, перекладав, писав вірші, багато читав книжок і журналів різними мовами, стежив за літературним процесом в Україні. А до цього ще редакторська робота. Майже всі вірші, складені в зоні (а в таборі №35 сиділо сім поетів), пройшли його прискіпливу експертизу професіонала високого ґатунку. Часом Світличний підказував більш вдалий вислів, чи кращу риму, чи влучне слово... Його поради приймали або відкидали, але тактовність і доброзичливість рецензента робили таку творчу співпрацю легкою і приємною.
Як і інші, я носив йому свої вірші „на прожарку”. Наведу лише один приклад його правки, бо в цій дрібниці багато від самого Івана Олексійовича. Одного разу ми лежали в лікарні. І випало нам одне ліжко на двох. Я написав сонет, у якому були такі рядки:

Я свій бушлат,
Ти – свій бушлат
На одного чіпляєм цвяха.
Спимо разом, як з братом брат,
Та ти поет, а я – невдаха.

Після Іванової правки стало:
Я свій бушлат,
Ти – свій бушлат
На одного чіпляєм цвяха.
Спимо разом, як з братом брат.
І ти поет, і я невдаха.

Світличний був постійним порадником Ігоря Калинця, Тараса Мельничука, Миколи Горбаля, Семена Глузмана і, звичайно, моїм. Він з однаковою увагою ставився до творчої інтелігенції різних національностей. Деякі твори він перекладав українською, збагачуючи цим і рідну літературу.
У мене, поета дещо старшого віку, він назавжди залишив у душі світлу пам’ять. Немало його дружніх і мудрих порад я тримаю у своїй свідомості й зараз. Іван Олексійович взагалі дуже серйозно ставився до всієї табірної літератури. Збирав, беріг, по змозі передавав за зону. На жаль, часті шмони спустошували чергові надбання. Іван просив і інших берегти кожен рядок, навіть жартівливу дрібницю. „Адже це все – українська література. Та ще й створена в таких умовах!”. Він вірив, що вона посяде належне місце в історії рідної культури.
Я знав Світличного протягом чотирьох років. Це – невеликий термін. І я чітко усвідомлюю, що головна діяльність Івана Олексійовича передувала його ув’язненню. Він був передусім ГРОМАДЯНИНОМ і громадським діячем. Інтуїтивно відчуваючи, що біля витоків українського самвидаву стояв саме він, я одного разу прямо запитав його про це. Він усміхнувся і сказав у своїй манері: „То все народ. Народ – велика сила”.
Безумовно, саме Іван Світличний очолював в Україні дисидентський рух 60-х і початку 70-х рр. За впливом на формування суспільної думки, суспільної самосвідомості його можна прирівняти лише до діячів такого масштабу, як Сахаров чи Солженіцин (я не маю на увазі їх політичних поглядів).
І нехай він не встиг (не дали!) написати свого „Архіпелагу ГУЛАГ”, щоб привернути увагу всього світу до зганьбленої України, але приклад його високого життєвого подвигу надихатиме на добрі діла і чесну боротьбу не одне покоління українців.
Світла пам’ять великому синові України, її гордості – любому Іванові Олексійовичу.

М.Боярка, 1993 р.
_________________________
* „Доброокий”. Спогади про Івана Світличного.- Київ: „Видавництво „ЧАС”, 1998.- 572 с., ст.471-473.