Про Василя Романюка


СПОГАДИ ПРО ВАСИЛЯ РОМАНЮКА – ПАТРІАРХА ВСІЯ УКРАЇНИ-РУСИ – ОТЦЯ ВОЛОДИМИРА

Патріарх Володимир – видатна постать нашого часу. Він з’явився неначе великий метеор, що своїм спалахом освітив всю Україну і залишив по собі вічний слід. Я особисто ставлю постать Патріарха Володимира нарівні з такими особистостями як кардинал Шептицький, кардинал Сліпий, Іван Огієнко і Патріарх Мстислав. А що шляхи наші з ним хоч на короткий час перетнулися, і лише я можу розповісти про два тижні його життя в неволі, я вирішив написати ці коротенькі спогади.


Коли люди пишуть спогади про видатну особистість, то буває, що пишуть більше про себе, аніж про того, хто залишив по собі визначний слід в житті народу і нації. Проте змушений сказати хоч кілька слів про себе. Влітку 1972 року я був засуджений закритим судом за свої вірші, надруковані у Чехословаччині та Канаді, та за розповсюдження самвидаву до 5 років суворого концтабору. Після суду мене кинули до одиночної камери ("підсадні качки” після суду вже не потрібні), де я провів два місяці доки, вже восени, мене відправили по етапу до табору.

 

Першою "пересадкою” була сумнозвісна харківська тюрма – "пам’ятник”, що залишила по собі Україні Катерина ІІ. Помістили мене знов в одиночну камеру у підвалі. Через розбиті вікна проникає холодне морозне повітря. Ніяких матраців і ковдр. Промучився ніч, на поліпшення умов не сподівався. Але на ранок до мене завітав сам начальник тюрми. Почав з цікавістю розпитувати, за що засудили (тоді відправляли по таборах перших засуджених політв’язнів "призову” 1972 року). Я розповів йому, що засуджений за вірші. І раптом чую: "Я переведу вас у камеру для вагітних жінок, що зараз пустує”. Мабуть, зглянувся на мій вже похилий вік, а може, "провина” моя не здалася йому такою вже страшною, але опинився я після пекла в раю: світла камера без "намордників”, ліжка на сітці, матраци, ковдра, подушка. Та найбільше мені потрібно було не це, а жива людина, з якою я міг би говорити, бо за час перебування в одиночному ув’язненні зовсім здичавів. Тому на другий день спитав у наглядача, чи є в тюрмі інші політв’язні з України. Він байдуже відповів: "Учора привезли якогось попа, якщо хочете, я переведу вас до нього”.


Так я опинився в одній камері разом з майбутнім Патріархом України Володимиром. Треба зазначити, що тоді я зовсім не поважав тогочасних попів, бо панувала думка, що процентів на 90 вони були агентами КДБ, видавали органам усі таємниці, довірені їм людьми на сповіді, доносили на тих, хто відвідує церкву, хрестить дітей та ін. Та я одразу зрозумів, що це мав бути зовсім інший священик, оскільки засудили його як політичного злочинця; зрозумів, що це був справжній наставник і служитель Божий. Через те я охоче погодився перейти до його камери. Там було жахливо, як і годилось. Зварені з суцільного заліза ліжка, биті вікна, намордник, холод. Та незважаючи на це мені, мені зразу ж стало тепло від зустрічі з Василем Романюком. Для знайомства і взаємної перевірки не потрібно було й хвилини. Взаєморозуміння йшло від Бога.


Пан Василь був вищим за мене на зріст, худим, як і я, але дещо молодшим, з дуже виразними, проникливими очима. Від усієї його постаті йшла велика сила і великий спокій.


Зразу ж після знайомства потекли наші безкінечні розмови. У мене було враження, що він усього мене бачив наскрізь, і саме тому мало розпитував. Зате багато розповідав про себе. Він відбував уже другий термін покарання, на долю не нарікав, жив багатим внутрішнім життям. Пройшло з того часу вже 25 років, і я можу бути дещо неточним у викладених фактах.


Так, я зрозумів, що Василь Романюк не кінчав ніяких престижних вищих духовних закладів. Але був духовним Пастирем милостію Божою. Довгий час був священиком у Космачі, легендарній столиці УПА. Потім церковні власті ганяли його по глухих закутках. Приводом були його зв’язки з видатними українськими дисидентами. Видатна правозахисна діяльність та опір офіційним церковним властям закономірно привели його на лаву підсудних. А що не зрікався своїх поглядів, не визнавав себе винним, то отримав такий довгий строк особливого режиму. Не було, мабуть, жодного з тих, кого в ті часи переслідували за правозахисну діяльність, кого гнали або згодом і знищували, кого б він не знав особисто і кому б не допомагав. Яке б прізвище з відомих мені українських дисидентів я не називав, він кожного знав особисто. Особливо схилявся він перед Алою Горською, називаючи її "ґаздинею Києва”. Вінчав Заливаху, когось хрестив самого, у когось хрестив дітей. Та не це мене вразило.


Вразила надзвичайна висока духовність і культура Василя Романюка. Напам’ять знав увесь Новий Заповіт, цілі розділи промовляв українською мовою, цитував апостолів Петра і Павла. Крім того, пан Василь був обізнаний у питаннях філософії, в усіх основних релігіях світу. Я теж про це багато знав, і ми годинами розмовляли про буддизм, дзен, даосизм, іслам тощо. Особливо він був обізнаний в індуїзмі...


Василь Романюк був переконаний, що і в тюремному ув’язненні його вищий обов’язок вчити і просвіщати. Кого? Тюремників. Годинами писав він чудовою російською мовою глибокі за змістом і духом проповіді, які спершу завжди читав мені. Тоді наче розсувалися стіни камери, і здавалося, що ти опинився у храмі, де чути слово Боже. Свої проповіді пан Василь читав дуже виразно, модельованим голосом, слова його доходили до самої душі. Я зразу відчував на собі цілющий вплив його високого слова.


"Навіщо ви пишете, та ще й російською,? – питав я, - Все одно одберуть, знищать”. На що пан Василь відповідав: "Тому що їм належить перш, ніж знищити мої проповіді, прочитати їх. А мова їхня – російська. Прочитають і, може, комусь западе Боже слово в душу. Може, стануть людянішими. Адже знаєте притчу про сіяча і зерно.”


Запам’яталась мені ще така його розповідь. Коли його засудили, він цілу ніч молився, щоб у пресі з’явилося повідомлення про суд над ним і вирок. На другий день йому принесли газету, де було повідомлення про цей суд. Тоді він молився ще ніч, щоб про це повідомили по радіо. І на другий день він почув по радіо повідомлення про суд. "Чому ви цього так прагнули? Хіба це має якесь значення?” – питав я. "Мені так Бог повелів, бо на місце одного мученика повинні прийти десятки”, - відповів він. Чи прийшли вони, хто знає?..


Василь Романюк був людиною, яка сполучала глибоку віру з добрими ділами, бо відомо, що віра без добрих діянь мертва є. Він був благодійник і великий конспіратор. Заснував фонд допомоги сім’ям репресованих, запропонував таку допомогу і моїй сім’ї, дав потрібну адресу, але її відібрали при черговому шмоні на етапі разом з підручником, де вона була записана між рядками.


Сім днів у товаристві Василя Романюка промайнули, як один. Він дуже укріпив мій дух на всі табірні літа. Я бачив, як він терпляче і стійко переносив усі тюремні злигодні, і вчився у нього.


Разом нас повезли і далі по етапу. У тюрмі важкі умови, але в столипінському вагоні незрівнянно важчі, про це вже багато написано. І тут Василь Романюк виявляв дивовижну витримку, підбадьорював і знов-таки допомагав, чим міг, іншим. Їхали разом 5 діб. Далі наші путі розходилися. Василя Романюка везли в Мордовію, мене – на Урал. Розлучилися десь уночі, міцно один одному потиснули руки, бажаючи триматися. Більше наші шляхи не перетиналися, хоча час від часу ми обмінювались вітаннями через отця Юрія Бойка.