Український Некрополь*


Некрополь – місто мертвих. Так називали стародавні греки кладовища, місця поховання своїх поетів, героїв, історичних діячів, яких вони дуже шанували (Пригадайте хоч би сварку семи міст за честь зватися батьківщиною Гомера).


Київська Гончарівка*


Багато чудес можна побачити в красені Києві. Та коли б мене запитали, яке тепер в Києві найбільше диво, то я без вагань відповів би – це приватний самодіяльний музей українського народного мистецтва, що його створив відомий скульптор І.М.Гончар.

Михайлівський Золотоверхий*


Кожен пам’ятник культури, як і кожна окрема людина, має свою долю. Іноді вона спокійно-щаслива, іноді детективно захоплююча, іноді глибоко трагічна.

Алгебра поезії*


(М.Дробняк – “Розлуки і зустрічі”)

Поезія, вийшовши в давнину з найвільнішого верлібру – натхненної, напівсвідомої імпровізації словесними образами – виявляє в останній час виразну тенденцію знову повертатися до свого первісного стану. Вона поступово скидає з себе середньовічні шати закостенілих форм та законів і знову з’являється перед нами, як прекрасна жінка, первородну красу якої не можуть підмінити одягнені на неї найпрекрасніші вбрання.

Книга, яка вчить думати*


На запитання, що цікавого з’явилося за останній час в українській літературі, у своєму інтерв’ю „Новому життю” на початку минулого року найвидатніший сучасний український критик Іван Дзюба на першому місці назвав книгу Романа Андріяшика „Люди зі страху”.

Про тексти і підтексти


Весною цього року в українській пресі з’явився вірш Р.Третякова „Підтексти”, у якому він різко і категорично виступає проти усіляких підтекстів у художньому слові, збираючись все і всіх називати прямо і недвозначно.


Роман-спокута*


Про роман Олеся Гончара “Собор”

У часи “великого очманіння”, як влучно назвав ОлесьГончар період культу особи, багато навіть чесних художників слова нерідко писали кон’юнктурні, підлабузницькі твори, допускаючи великі гріхи перед правдою життя і перед читачем-народом.