Роман-спокута*


Про роман Олеся Гончара “Собор”

У часи “великого очманіння”, як влучно назвав ОлесьГончар період культу особи, багато навіть чесних художників слова нерідко писали кон’юнктурні, підлабузницькі твори, допускаючи великі гріхи перед правдою життя і перед читачем-народом. Не всім письменникам вистачило пізніше мужності чесно визнати свої помилки і повернутися в нових творах до суворої правди життя. Не всі автори стали згодом на шлях викривання зла, принесеного культом народові, щоб тим самим спокутувати свої попередні провини.

Роман О.Гончара “Собор” являє собою новий етап не тільки у творчості цього автора, а й в усій сучасній українській літературі. Проте, в численних критичних статтях, що надруковані після його появи, майже ніде не помічено основного пафосу цього роману – його гострого атикультівського спрямування.


У цьому романі на фоні сучасного життя невеликого робітничого селища змальовується і викривається величезне, непоправне зло, принесене в минулому культом особи українському народові. І з особливою художньою силою підкреслено, що це зло полягало не стільки у злочинному руйнуванні культурних і духовних цінностей, скільки в руйнуванні самих прекрасних і вічних цінностей людської душі.

Культ давно минув, але його страшні наслідки ще продовжують жити і в наш час, проявляючись у духовному каліцтві людей, в усіх формах зла, людиноненависництва, підлоти і брехні. З роману видно, що і в наш час, як і в недавньому минулому, вихованці та приспішники культу використовують найблагородніші ідеї побудови справедливого і чистого суспільного ладу у своїх нечистих інтересах лише для обдурення людей та задоволення своїх пристрастей: жадоби влади, честолюбства, користолюбства і т.п. Та часи змінилися. І в романі показано, як змінюють свою личину і ті, для яких народ завжди був лише підстилкою для кар’єри, гвинтиками, масою, робсилою, трудовими ресурсами і т.п.

Головною дієвою особою роману є побудований невідомими митцями старий запорізький собор, що живе в віках як символ свободи і нескореності людського духу. Він втілює в собі одвічне прагнення людини до високих і чистих духовних ідеалів краси, добра і правди. Високо майстерним змалюванням у творі собор настільки підноситься над своїм релігійним походженням, що Гончару навіть не було потреби нагадувати про те, що в минулому багато мистецьких надбань в силу обставин були пов’язані з релігією.

Собор в романі відіграє надзвичайно важливу композиційну роль. Він є тим високим художнім символом, своєрідним вододілом, що розділяє всіх дієвих осіб на дві протилежні групи: носіїв правди, добра і вічних творчих сил та на породжених культом руйнівників, браконьєрів, кар’єристів. Перші носять собор у своїх душах, захищають його, борються за нього; другі люто ненавидять собор як символ свободолюбства і непокірності, хочуть зруйнувати і знищити його.

Собор присутній в усьому романі, ніби жива істота. До нього звертаються, несуть свої кривди і радощі, дістають у нього натхнення, сили і мужності. Сам автор змальовує його з величезною любов’ю, знаходячи для цього найкращі слова, найпоетичніші вирази. Всі ті сторінки, де мова йдеться про собор, найбільш вдалі, найбільш щирі і зворушливі в усьому творі.

У романі паралельно проходять дві течії: образно-художня і публіцистична. І остання далеко сильніша за першу. Автор ніби вирішив за один раз висповідати нам все те, що мучило його багато років, всі свої болі за ті злочини, кривди і неподобства, які ми так ясно бачили у свій час і про які з невідомих причин так довго і боягузливо мовчали. І ось тут одних лише художніх засобів виявилося недостатньо. Чи то вустами героїв, чи самого автора в романі говорить суворий і нещадний обвинувач і суддя.

Використавши ту ситуацію в романі, коли неокультівці зібрались руйнувати собор, Гончар з гнівом і болем нагадує про всі попередні подібні злочини, про те, скільки культурних надбань було зруйновано в ті страшні часи засліплення і очманіння, коли навіть чесні, порядні люди байдуже спостерігали варварські акти руйнації духовних скарбів (а іноді і самі брали участь), виправдовуючись перед своєю совістю тим, що це необхідно в ім’я світлого майбутнього.

Художня течія роману дещо слабша за публіцистичну, проте і тут у автора є великі творчі успіхи, справжні мистецькі відкриття. Дуже вдався авторові світлий і привабливий образ Єльки. І відкриття тут у надзвичайній життєвості, правдивості змалювання цієї дівчини. Дехто навіть не визнає її за позитивну героїню, хоча вона носій усіх симпатій автора. Як не схожа вона на тих героїнь, яким письменники стелють килими під ноги, примушуючи їх творити різні неймовірні подвиги-чудеса. А Єльці хоч би прописатися як-небудь. І все ж читач її полюбив, як любить її і сам автор, бо це за нею, в її чистоті, довірливості, чесності, в устремлінні до всього прекрасного стоять ідеали нашого майбутнього.

Дещо стандартний і ходульний Микола Баглай, який ніяк не витримує порівняння з Єлькою, бо це його однобоке лицарство “без страху і докору” робить його трішки схожим на кон’юнктурного героя типу “кавалера золотої зірки”. Але і в цьому образі є велика приваблююча сила. Вона криється в безмежній, фанатичній відданості цього юнака ідеї собору. У цьому він рівний Єльці. І ми віримо, що саме така молодь буде перетворювати нашу дійсність, змиваючи бруд з світлих ідеалів, зближуючи з ними своє життя.

Монументально-прекрасний і величний образ старого робітника Ізоти Лободи. Проте, дуже прикро, що він, носячи в собі велику моральну силу, являючись прикладом і рятівником для інших, сам кволий і пасивний у влаштуванні своєї власної долі. Але і це його перебування в сучасній богадільні не принижує цей образ, бо читач розуміє, що такі люди, як могутній Нечуйвітер, і в богадільнях залишаються полум’яними пророками правди і добра. Майстерно написана сцена смерті Нечуйвітра.

Є в романі й інші свіжі типажі. Та найбільш вдалим і яскравим образом роману є негативний тип “висуванця”-неокультівця Володьки Лободи. Це типовий продукт часів культу, хитрий кар’єрист і пройдисвіт, що пристосувався до нових умов і творить зло задля своїх чорних прагнень уже не прямо і грубо, як це робили подібні до нього за тих страшних часів, а знаходячи для цього демагогічні покривала, витончені, єзуїтські форми обдурювання народу. Це ще нерозпізнаний, модерний тип спекулянта на благородних ідеях, і велика заслуга Гончара, що він його помітив у сучасному житті, розгледів і так безжально і яскраво викрив. Ще більша заслуга його в тому, що він не звів появу таких типів до „впливу буржуазного оточення” чи „підступів імперіалістів”, а показав, що вони є породженням конкретних умов нашої дійсності.

Дехто з критиків силується довести, що Лобода-син не такий уже і страшний, бо народ ніби-то бачить його наскрізь. Та, мабуть, треба навмисне не бажати помітити того, що автор особливо наголошує на небезпечності і живучості таких людців. Вони є не тільки породженням культу, а і самі виступають творцями нових культів. Вміло граючи на низьких інстинктах начальства, затіваючи заради своєї вигоди різні сумнівні заходи в усіх сферах нашого життя, вони не тільки сприяють розбещенню владою і становищем, а й дискредитують високі ідеї, підриваючи довір’я народу до всіх керівників. Образ неокультівця Володьки Лободи велике творче відкриття і досягнення О.Гончара.

Багато сторінок у романі приділено простому народові, трудящим людям робітничого селища. Критика одностайно відмічає великі досягнення автора, який піднявся до неабиякої філософської глибини в розкритті теми народу. Трудящий люд у Гончара це – не безлика череда, у якої всі інтереси зводяться лише до задоволення матеріальних потреб. Народ як ціле має своє моральне обличчя. Його духовні запити і прагнення далеко вищі і вагоміші за ті нові форми культмасової роботи, які для нього вигадує Лобода-син. За романом, народ в наш час живе повнокровним духовним життям, йому до всього є діло, у ньому зростає почуття відповідальності за все і всіх.

І глибоко помиляються ті, які думають, що повсякденним настирливим політиканством і нав’язуванням спущених зверху нових методів впливу на “маси” народ можна відвернути від вічних загальнолюдських ідеалів і прагнень.

Тільки дурень ще й сьогодні не може зрозуміти, що і при соціалізми, і при комунізмі духовне життя народу не зведеться лише до підвищення ідейного рівня та лекцій про міжнародне становище чи на атеїстичні теми. Ось чому сучасні “висуванці” дуже сумують за тими часами, коли замість чесних і щирих відповідей на всі болючі питання, народ можна було змусити ледве не напам’ять вивчати напіввибрехану біографію вождя, задовольняючи цим, так би мовити, всю духовну спрагу. Та Гончар не зупиняється на півдорозі у зображенні глибоких змін у свідомості людей. Він переконливо показує, що народ лише до певної пори може бути безмовним свідком усіх злочинів і неподобств. Бо ось надійде якийсь момент, і все довготерпіння народу увірветься, і він скаже своє вагоме і суворе слово.

Саме так воно і сталося, коли над собором нависла загроза руйнування. Не вказівкою згори було врятовано собор, а могутньою хвилею народного гніву і обурення, перед якою знітилися і відступили сучасні “апостоли безчинства і облуд”. З цього ясно вгадується і те, що так буде і в майбутньому, якщо неокультівці спробують вдатися до старого – до руйнування культурних надбань, світлих соборів людських душ чи до інших чорних справ. Вороття до старого не буде!

Роман “Собор” – це чесний, правдивий твір визначної художньої сили, сповнений високого філософського змісту. Він схвилював мільйони читачів, які знаходять у ньому відповідь на животрепетні болючі питання нашого часу. Разом з тим, роман О.Гончара „Собор” є твором-спокутою, що повністю знімає з імені автора тимчасові і неістотні нашарування. Цей твір доводить, що і сам автор знаходиться по цей бік собору разом з людьми-творцями і трударями. І це якраз вони виступають тими прапороносцями майбутнього, яких автор шукав все своє життя. Сама поява такого роману в Україні – це дуже знаменна і радісна подія, яка свідчить про те, що темні сили зла уже неспроможні знищити в зародку все нове, світле і чисте.

Проте, роман “Собор” чекає нелегка доля. Проти нього уже з’явилися гострі випади у пресі. Ще більше їх буде з’являтися у майбутньому. І це зовсім не дивно. Багато таких «висуванців», браконьєрів, руйнівників соборів, оголювачів Карпат і творців смердючих морів уже впізнали себе у цьому творі. І вони не збираються дозволити „Собору” гордо і велично височіти в українській літературі, як не дозволяли вони височіти справжнім соборам у реальному житті.

І тут головна колізія роману повинна обов’язково повторитися. Як і в самому романі народ підніметься на захист цього твору, і, як і в романі, перемога буде на боці народу. Бо за часами великого очманіння уже наступили часи великого прозріння!

_________________________
* Стаття ходила у самвидаві.