Про тексти і підтексти


Весною цього року в українській пресі з’явився вірш Р.Третякова „Підтексти”, у якому він різко і категорично виступає проти усіляких підтекстів у художньому слові, збираючись все і всіх називати прямо і недвозначно.

Ніхто не забороняє Третякову по-своєму розуміти літературну творчість, хоча при такому розумінні йому краще було б податися в юристи чи бухгалтери, де будь-які двозначності абсолютно виключаються.

Ніхто не виступав би і проти друку такого вірша, бо папір іноді й не таке терпить. Вражає і насторожує зовсім інше: цей плутаний декларативний вірш Третякова зараз піднімається на щит як зразок громадянської пристрасті і найвищого розуміння поезії.

Якщо Третяков не розуміє того, що вся художня творчість якраз і є вмінням вкласти в текст найглибші і найскладніші підтексти, що без цього всі творчі надбання красного письменства перетворилися б на збірники протоколів, параграфів, директив і т.п., то на це йому могли б тактовно вказати старші товариші-поети, критики чи ті редактори, до яких потрапив цей вищезгаданий „шедевр”.

Досить було б запитати Третякова, що трапилося б, приміром, з усіма байкарями, якби вони почали писати за його методою; куди б подівся Хемінгуей з його блискучим порівнянням оповідання з айсбергом, коли лише невелика частина змісту повинна бути в самому тексті, а далеко більша частина має ховатися якраз в тих підтекстах, на які так люто нападає Третяков. А що робити з драматургією А.Чехова, де герої на сцені говорять одне, а глядач розуміє, що вони мають увазі зовсім інше? А як розглядати новітні досягнення сучасних зарубіжних письменників, твори яких побудовані виключно на підтекстах?

Хотів би того Третьяков чи ні, підтексти були і будуть в літературі і не тільки в наш „кібернетичний” вік, ними користуються не тільки „боягузи” та ті, що „крутять дулі з печі”. Все це абеткові істини і на них якось незручно вказувати Третякову, бо навіть той, хто знає курс літератури за середню школу і вивчав художні засоби у творах, посоромився б за таку бездумну тріскотню, якою є вищезгаданий вірш.

Безперечно, таке дивне тлумачення підтекстів не могло не викликати певної реакції. У газеті „Літературна Україна” №45 з’явилася рецензія-жарт В.Лігостова на вірш, про який іде мова. У ній сатирик, мабуть-таки, трохи соромлячись за Третякова, влучно і дотепно, але м’яко і іронічно вказав авторові „Підтекстів” на безглуздість і плутанину його тверджень, навівши при цьому дуже вдалі приклади з світової літератури (Дж.Свіфт, Е.Ротердамський тощо).

Несподіваною була реакція на цю рецензію-вірш. Вже в №47 тієї ж „Літературної України” з’являється стаття В.Пугача „Відкритим текстом!”, у якій, м’яко кажучи, повністю перекреслюється рецензія Лігостова. Вірш Третякова піднімається на недосяжну висоту і трактується як еталон художньої майстерності і поетичної індивідуальності. Авторові статті, мабуть, теж трохи незручно за Третякова, і тому він, посилаючись на високі літературні авторитети, вказує, що існують просто художні підтексти, а є, крім цього, ще і якісь особливі „міщанські” підтексти, проти яких нібито і виступає у своєму вірші Третяков.

Оце і насторожує найбільше!

Якщо Пугач вміє не тільки знайти підтекст, а ще й може моментально визначити його напрямок і характер, то у нього, мабуть, є не тільки літературні здібності.
І нехай нікого не заспокоює, що поки що йдеться про „міщанські” підтексти і про людей, що „навіть у літературу намагаються пролізти під машкарою обов’язкового підтексту”.

Гіркий досвід нагадує, що починалося з „безідейності”, „міщанського об’єктивізму”, а кінчилось „очорнительством”, „водою на млини ворога”, „ідеологічними диверсіями” і іншим страхіттям з культівського арсеналу засобів морального нищення.

Прикро і боляче, що такі безглузді і небезпечні твердження лунають знову саме в Україні, де завжди вистачало умільців вишукувати і трактувати підтексти, де письменникам особливо довго і ретельно вказували про що писати, як писати і коли писати, а коли не писати; де колективні римовані колінопреклоніння перед „наймудрішим” вважали вершиною художності і громадянської позиції, а талановита самобутня парость безжалісно нищилась як морально, так і фізично.

Дуже дорого обійшлося Україні те, що десь комусь почали ввижатися якісь чужі, ворожі підтексти в чесних талановитих творах. Не хочеться вірити, що небезталановитий Третяков хотів би знов бути отаким першим вже в наші часи.
У своєму вірші Третяков неввічливо звертається до якогось письменника „сноба”, який буцімто приготував для нього жахливий „трунок” з підтекстів, але прозірливий Роберт пити його не бажає. Створивши цього нового літературно-лайливого ярлика „сноб”, (ми не зовсім певні, що автор знає значення цього слова), Третяков тим самим збагатив і поповнив горезвісний лексикон незабутніх літературних менторів, у яких для багатьох чесних і талановитих письменників не знаходилось інших слів, як „міщанин”, „пошляк”, „блудниця”, „очорнитель”, „дьогтьомаз”, „гірше свині”, „об’єктивіст”, „формаліст”, „націоналіст”, „космополіт” тощо. Зазначимо тільки, що такі ярлики були вже пестощами після „ворогу народу”, „бандита”, „диверсанта”, „агента іноземної розвідки”; після концтаборів, катувань, розстрілів. Зазначимо також, що попередники Третякова були далеко більш конкретними; вони завжди називали імена тих, на кого чіпляли свої ярлики, і люди старшого покоління пам’ятають, коли і кому були адресовані вищевказані „пестощі”.

Що ж до Третякова, то він, агітуючи саме за конкретність і недвозначність, написав свою декларацію вкрай плутано, наповнивши її натяками, не назвавши жодної конкретної прикмети свого „сноба”, окрім „фальшивої співчутливості” і „поблажливої вченості фраз”. Тобто він, хоч це і парадокс, але скористався отими ж підтекстами, проти яких виступав. Цим він змусив затремтіти, мабуть, чимало літераторів, що, перечитуючи свої твори, питають себе з острахом: „Чи не я, бува, отой сноб?”.

Віддамо належне і Пугачу, бо своїм „вченням” про „міщанські підтексти” від самого часу культівської теорії „безконфліктності” і інших тогочасних літературознавчих „досягнень” ніхто у нас ще не вносив більш вагомого вкладу в колекцію навкололітературних безглуздь.

Ну і нехай собі літноватор Роберт „обкладає” (за висловом Лігостова) своїми відкритими текстами різних „снобів”, „боягузів” і тих, „що вчать крутити дулі з печі”, але дуже важко повірити, що це його „новаторство” було сприйняте за зразок майстерності, за еталон для наслідування іншими.

Що стане, приміром, робити Іван Драч зі складною образністю і символічністю своєї поезії, якщо його примусять писати пугачо-третяковським методом? А Віталій Коротич, мабуть, уже спішно перебудовується, бо до ряду віршів додає шматок прози, роз’яснюючи там їх зміст, щоб, бува, якийсь Пугач не знайшов у них підтекстів. А у Бориса Олійника підтекст уже знайдено! І жити та писати від того йому не стало легше.

„Літературна Україна” вчинила цілком вірно, опублікувавши два різні погляди на вірш Третякова, та, на жаль, після статті Пугача вона додала від себе: „Публікуючи виступ Пугача, ми вважаємо, що вірш Р.Третякова „Підтексти” є зразком (!!) високої громадянської пристрасті”.

Ми не збираємося ставити питання, за зразок чого можна вважати саму газету „Літературна Україна”, бо глибоко впевнені, що сучасний український читач і сам розбереться, що до чого і дасть вірну оцінку цьому літературному явищу.
Безмежно дивує те, що ніхто з визначних сучасних поетів не насмілився виступити з приводу даної літературної події хоч би в дискусійному порядку.

Та ми впевнені, що розмова про „Підтексти” матиме своє продовження.