Книга, яка вчить думати*


На запитання, що цікавого з’явилося за останній час в українській літературі, у своєму інтерв’ю „Новому життю” на початку минулого року найвидатніший сучасний український критик Іван Дзюба на першому місці назвав книгу Романа Андріяшика „Люди зі страху”.
Кожен, хто прочитав цей категоричний присуд, візьме книжку Романа Васильовича Андріяшика, можливо, з деяким недовір’ям. Чи ж дійсно це видатна річ? Але вже по прочитанню кількох сторінок недовір’я зміниться приємним здивуванням, а згодом і захопленням. І я певен, що багато хто приєднається до оцінки І.Дзюби відносно цього твору. А я скажу навіть більше: не тільки за останній час, а й за багато років існування української літератури вона не бачила нічого подібного.
Як відомо, глибокий критичний розбір художнього твору може зробити лише такий критик, який рівнем свого інтелекту не поступається перед автором або навіть перевищує його. Тому у своїй невеликій нотатці я обмежусь лише загальними зауваженнями читача.
Будучи довгий час штучно ізольованою від світової літератури, українська проза десятками років тупцювалась на місці, не даючи жодного видатного твору, так би мовити, світового рівня. Вона чомусь порвала з чудовими традиціями класичної української прози (І.Франко, Н.Левицький, П.Мирний тощо) і з певних причин набула сентиментально-сльозливого характеру (офіційна назва – піднесно-романтичний стиль), який просяк її наскрізь, починаючи з товстелезних романів, які важко дочитати до кінця, і кінчаючи ремарками у п’єсах та навіть газетними замітками. Автори багатьох книг, написаних у такому стилі, тільки-но подавши якийсь факт чи подію, негайно починають їх тлумачити, підкреслюючи своє ставлення до них (тут і прокльони, тут і сльози), щоб, бува, хтось не подумав не так, як треба, виходячи з офіційної ідеології. Від безлічі зайвих слів твір розпухає, а вдумливий читач так і не знаходить у цих товстелезних і розрекламованих опусах відповідей на животрепетні питання часу. І це призводить до того, що сучасний читач відкидає таку літературну продукцію і тягнеться до тоненьких книг зарубіжних авторів, де за скупими засобами зображення криється безодня думки; до творів, які спонукають читача до роздумів, дають естетичну насолоду. Адже справжній художній твір мусить збагачувати духовний світ читача, вчити його думати і жити.
Таких творів останнім часом в українській літературі зустрічаєш мало, тому-то твір Р.Андріяшика „Люди зі страху” і привертає до себе увагу читачів, які потерпають від духовної спраги.
Останнім часом ми спостерігаємо, що література і мистецтво загалом розвиваються не вглиб, а вшир. Це багатотомні епопеї, багатосерійні фільми, монументальний живопис та архітектура.
Роман же Андріяшика зовсім невеликий. Коло діючих осіб обмежене. Але перо автора малює сильно, виразно, яскраво. І весь пафос цієї книги полягає у тому, що вона знову повертає читача до вічних і безсмертних цінностей людської душі, доводячи, що відповіді на всі питання треба шукати саме в них, а не в пустих соціальних догмах, якими б привабливими на перший погляд вони не здавались.
Ні, ця книга не повертає нас до зразків української класичної прози і, хоч в ній можна помітити досягнення сучасного зарубіжного красного письменства, але марно шукати наслідування чи то Ремарку, чи Хемінгуею, або ж Фолкнеру. Тут, у книзі, є Роман Андріяшик, український письменник.
У чому ж зміст книги?
Через свідомість і світосприйняття головного героя Прокопа Повсюди – людини, скривдженої війною, життям і суспільством, – подаються події дуже складного політичного життя Галичини після першої світової війни.
На відміну від типових героїв „загубленого покоління” (добре відомого у світовій літературі), Прокіп Повсюда, хоч і надломлений, тяжко скривджений обставинами і людьми, не втратив своєї людяності, честі і порядності. Він намагається розібратись у складних обставинах свого часу і піднестися до розуміння людського покликання. Р.Андріяшику, мабуть, закидатимуть, яким чином проста людина, підмайстер коваля, знає стільки премудростей, цитує багатьох філософів, письменників, політичних діячів, розбирається у складнощах людської душі. Та вся справа у тому, що Повсюда – це узагальнений тип глибоко мислячого представника простого народу, який вчиться, тягнеться до світла, а не живе бездумним рослинним життям. Він намагається знайти вищий сенс свого існуванні на землі. Складні політичні події – це лише тло для глибокого внутрішнього життя Повсюди, хоч, переломившись через його сприйняття, вони аж ніяк не втрачають у яскравості і правдивості зображення.
Ще небагато часу назад такий герой, як Прокіп Повсюда, не міг би з’явитись в українській літературі. Його образ ще б до друку розцінили як апологетику м’якотілого міщанина з болісною рефлексією, нездатного до активних дій. Адже Повсюда називає себе „політичним схимником”. Він іронізує над усіма політичними партіями того часу (сектами, як він їх називає), розпізнаючи їх демагогію, брехливість обіцянок ощасливити народ.
Повсюда проте співчуває і допомагає комуністам, але в першу чергу тому, що серед них його найкращий друг Микола, у чесності якого він не сумнівається, хоча й часто з ним полемізує. Крім того, він бачить, що до комуністів привертається багато чесних людей, а Повсюда завжди там, де правда і справедливість.
Та Повсюда – представник, так би мовити, власної партії – партії „правди і добра”, він розпізнає неправду і зло, у які б пишні шати вони б не прибиралися.
І ось ця увага до вічних моральних цінностей – найбільша заслуга автора, яка робить його книгу дійсно потрібною і повчальною.
Кожен життєвий випадок наводить Повсюду на глибокі розуми. Та помилково було б робити висновок, що цей персонаж зображено як слабака, постійно рефлексуючу людину, що не може вирішити, якого берега триматись, – постать досить знайому в літературі. Роздуми Повсюди формують у ньому тверді переконання, що підказують і норми поведінки. Він постійно сперечається з друзями, знайомими, коханими, із самим життям. Його турбує безліч питань. Своєму другові Миколі він, наприклад, говорить: „Національне питання і при соціалізмі залишиться проблемою, якщо його перескочити”. Хоч у книзі багато філософських роздумів і полемічних розмов, але вони органічно вплітаються у канву розповіді, не порушуючи художніх законів.
У книзі Андріяшика „Люди зі страху” діє ще цілий ряд дійових осіб. Усі вони передані через відношення до Повсюди, але кожен персонаж яскравий і залишається в пам’яті.
Не вся книжка написана рівно. Причепливий критик знайде в ній деякі задовгі місця чи перескакування через події, але яскраві сцени затьмарюють такі недоліки.
Прикладом таких сцен, які за майстерністю можуть зрівнятись з найкращими зразками сучасної світової прози, є опис балу – „вседержавної пиятики” або сцени перебування Прокопа у родині Оскільнюків.
Роман „Люди зі страху” не закінчено. Ми не знаємо, куди приведе автор своїх героїв, але те, що ви прочитаєте, примусить вас читати і перечитувати окремі місця, багато думати, робити свої висновки – і це головне.
Немає сумніву, що книгу Романа Андріяшика „Люди зі страху” чекає визнання, вона має майбутнє.
Прочитайте цю книгу! Не пожалкуєте!

_________________
*Написано для „Нового життя”.