Михайлівський Золотоверхий*


Кожен пам’ятник культури, як і кожна окрема людина, має свою долю. Іноді вона спокійно-щаслива, іноді детективно захоплююча, іноді глибоко трагічна. Ми до певної міри змиряємося з тим, що мистецькі витвори людського генію дуже часто гинуть від стихійних лих, під час війн чи руйнуються нащадками в разі якоїсь крайньої потреби. Але глибокими ранами на людському сумлінні лишаються ті випадки, коли пам’ятки культури зловмисне нищаться варварами та невігласами.
Знищення Геростратом чудового храму, спалення Олександрійської бібліотеки і подібні до цих випадки в старовину, варварські злочини гітлерівців У недавньому минулому – все це ніколи не перестане хвилювати людство, застерігаючи його на майбутнє.
Глибоко трагічною була доля Михайлівського Золотоверхого собору в місті Києві, що був зруйнований понад 30 років тому в мирний час і не стихійним лихом, не ворогами під час війни, а самими володарями і спадкоємцями цього унікального скарбу культури при повному розумі і психічно здоровими.
Закладений у 1108 році київським князем Святополком на честь визначної перемоги над половцями, собор був присвячений архістратигу Михайлу, святому, що був покровителем Святополка. Ця чудова споруда була збудована і оздоблена досить швидко і, як стверджують літописи, була закінчена у 1113 році. Вона була однією з найвизначніших архітектурних споруд Києва й одностайно вважалась унікальним пам’ятником стародавнього українського зодчества. Дещо поступаючись величиною Софіївському і Успенському соборам, Михайлівський мав свої переваги в легкості архітектури і внутрішньому оздобленні, а його всесвітньо відомі мозаїки є блискучими неперевершеними зразками древнього українського монументального живопису.
Михайлівський собор був величним шестистовповим хрестовобанним храмом, увінчаним єдиним верхом. Він стрімко підносився над Дніпром на високих київських горах і здалеку приваблював своїм золотим дахом. Цей дах був позолочений зразу ж після побудови собору. Ось чому храм і дістав назву Золотоверхого і так завжди згадувався в усіх літописах.
Усередині церква Архангела Михайла була дуже багато оздоблена всіма видами тогочасного мистецтва: мозаїками, фресками, різьбленнями, ліпкою, орнаментами і т.п. Підлога була викладена з великих червоних шиферних плит, інкрустованих мозаїкою. Головною окрасою собору було зображення Матері Божої, що молиться (Оранти) з позолоченої мозаїки, що не дійшло до нових часів, а під Орантою містився великий фриз із знаменитою мозаїкою Євхаристією (зображення Христа, який причащає своїх учнів). Ці мозаїки, які постійно оновлювалися, збереглися й дійшли до наших часів. Своїм художнім рівнем вони перевершують софіївські мозаїки і приваблюють багатьох вітчизняних і закордонних дослідників стародавнього мистецтва. Усі сходяться на тому, що в створенні цих мозаїк брали участь і візантійські майстри, але головна робота була виконана вітчизняними талановитими майстрами. Стиль і колорит михайлівських мозаїк свідчить про зародження української національної школи в мистецтві. З України ці нові віяння розповсюджувались по всій Русі.
З історії відомо, що в Києві під час ворожих навал загинуло два чи три храми подібні до Михайлівського. Така доля довго минала Золотоверхого. За вісімсот років свого існування собор не раз ремонтувався, добудовувався і перебудовувався. Але незважаючи ні на що, він залишався величним пам’ятником української культури і, попри всі злигодні історії, щасливо дожив до тридцятих років двадцятого століття.
Це були лихі роки для української культури. Прислужники культу Сталіна спричинили непоправне зло нашій українській культурі. Стирались з лиця землі цілі установи, культурні заклади, інститути, нищились книги, пам’ятки культури, були заслані і невинно скарані сотні і сотні українських діячів культури. То що ж, задавалося б, на цьому фоні важила одна церква, коли їх нищили в той час тисячами...
Шукаючи місце для будинку уряду, тодішні діячі України вирішили, що для цієї споруди немає кращого місця, ніж те, де стоїть Михайлівський Золотоверхий. Комісія „вчених” спішно надала висновок, що собор не має ніякої художньої цінності, і в 1935-6 рр. його було зруйновано і розібрано.
З усіх мистецьких скарбів вдалось зберегти лише мозаїки (які теж постраждали через занадто поспішне перенесення) та мізерну дещицю фресок.
Після історичного ХХ з’їзду КПРС, коли була сказана правда, Україні було повернено багато славних імен письменників, діячів культури і науки, реабілітовано багато чесних і талановитих творів літератури, культури й мистецтва. Був також реабілітований як “незаконно репресований” і Михайлівський собор. Його невмирущі мозаїки зберігаються тепер у Софіївському соборі. Вони дуже дбайливо охороняються, вивчаються, реставруються; про них пишуть цінні мистецтвознавчі роботи (Наприклад, „Михайлівські мозаїки” В.Н.Лазарєва).
А сам собор зайняв знову гідне місце в усіх історіях мистецтва, довідниках і історичних працях, хоч і з дуже соромливими формулюваннями: “нині не існуючий” або “знесений при реконструкції міста” і т.п. Чому ж не говорити правду, хоч і дуже гірку? Ця правда застерігала б народ надалі проти занадто запопадливих дій сучасних „растреллі”, які під приводом модернізації міста щоразу замахуються на визначні історичні пам’ятки.
Для цієї розмови є ще одна причина.
Архітектура – це, мабуть, єдиний вид мистецтва, творіння якого можна воскрешати. Хіба не були ми свідками воскресіння зруйнованого гітлерівцями архітектурного комплексу Петродворця з усіма його чудесами? А у нас в Україні, завдяки настирливості і багатолітній самовідданості вченого археолога і реставратора П.Д.Барановського була повністю відбудована в м. Чернігові знаменита П’ятницька церква, яка була вщент зруйнована під час війни. Ця церква після відбудови зовнішньо стала кращою, ніж була до руйнації, бо воскрешалась за первісним планом без урахування пізніших змін і перебудов.
Чи не надходить час для воскресіння Михайлівського Золотоверхого? Про це вже навіть ходять якісь непевні чутки. Але від чуток до постанов, а від постанов до діла дуже велика відстань. І все ж Золотоверхий повинен воскреснути. Його воскресіння було б не тільки ще однією залікованою раною на людському сумлінні, а й найпрекраснішим подарунком трьом народам-братам: українцям, росіянам і білорусам, культурною колискою яких був стародавній Київ.

______________________
* Газета “Нове життя” №4, 27.01.1968 р. (Доповнено за чернетками.)