Київська Гончарівка*


Багато чудес можна побачити в красені Києві. Та коли б мене запитали, яке тепер в Києві найбільше диво, то я без вагань відповів би – це приватний самодіяльний музей українського народного мистецтва, що його створив відомий скульптор І.М.Гончар.
Ми якось звикли, що лише в дожовтневий період видатні мистецькі явища (театри, музеї, оркестри, хори і т.п.) часто були пов’язані з іменами окремих, безмежно захоплених своєю справою людей. Такі люди віддавали цій справі все життя і залишали після себе вдячним нащадкам чудову спадщину, іноді увіковічуючи тим самим і своє ім’я. Росія пишається унікальною картинною галереєю “Третяківкою”, створеною колись Павлом Третяковим, там же є і хор імені П’ятницького, і оркестр ім. Андрєєва. В Україні був театр Садовського, музеї Тарновського, Яворницького, Ханенка і т.п.
На жаль, буває і так, що імена таких людей швидко забуваються, але їх справа продовжує жити, стаючи новим ступенем у духовному розвитку свого народу.
Тепер, коли держава взяла на себе турботу про збереження і розвиток всіх культурних і мистецьких надбань, окремим особам в цій галузі нібито вже нема чого й робити. Музей І.М.Гончара доводить цілком протилежне. І в наш час одна окрема людина, безмежно віддана своїй справі, може внести неоціненний вклад у духовну скарбницю народу.
Щасливо поєднуючи в собі величезний талант скульптора і художника з глибокими знаннями народного мистецтва та палкою любов’ю до рідного краю, І.М.Гончар все життя збирав різноманітні твори народного мистецтва, черпаючи з них сили і натхнення для своєї творчості.
З часом предметів народного мистецтва зібралося уже так багато, що сам збирач зрозумів, що він не має права ховати від очей народу ці скарби. Так виник музей. Зайдімо ж до нього.
Він займає лише одну величеньку кімнату. Та справа не в площі. Про те, скільки експонатів усього зібрано, вже, мабуть, не знає і сам Іван Макарович. А їх тут чи не кільканадцять тисяч. Зібрано все, що прикрашало життя і побут українця напротязі багатьох століть: малюнки, оздоби, одяг, посуд, вишиванки, предмети домашнього вжитку, речі козацької старовини, писанки, ікони і т.п.
І все це упорядковано, розвішано, розставлено від підлоги до самої стелі з великою старанністю і любов’ю.
Багато років невтомної праці було потрібно, щоб, об’їжджаючи вздовж і впоперек всю Україну, знаходити, “відкопувати”, добувати такі безцінні скарби. Кожен експонат має свою історію, і Іван Макарович з радістю розповість її вам. А послухали б ви його лекцію про народне мистецтво! Гордістю сповнюється душа кожного українця, коли не лише на словах, а й через прекрасні історичні експонати розкривається геній його народу. Любили українці красу! Скільки це треба мати потягу до прекрасного, щоб навіть таку прозаїчну річ, як ярмо для волів мережити чудовим різьбленим орнаментом. І таких див тут тисячі.
Окремо про ікони. Їх тут теж дуже багато, для них мало місця, і розвішані вони де тільки можна: в коридорі, на східцях, у проходах. Про них скульптор говорить з особливою любов’ю: “Адже Бога ніхто не бачив. Невідомі митці творили богів, беручи за зразок вищі духовні прояви серед людей свого оточення, малювали їх зі своїх сучасників, передаючи тим самим велич і красу самого народу. Багатьом ікони мало що говорять, а за їх стилем можна зразу ж пізнати і час їх створення, і місцевість України, де їх малювали, і розвиток усієї епохи. Я глибоко певен, що на Україні були митці, які аж ніяк не поступалися своїм хистом знаменитим італійським майстрам, але ми ще не навчилися шанувати їх творчість: не розшукуємо, не збираємо, не вивчаємо ні ікон, ні картин на релігійні сюжети.” Як приклад до цього твердження, І.М.Гончар вказує на факти, наведені в журналі “Новий мир” у статті відомого мистецтвознавця Л.Волинського “Охороняється державою”. Там говориться, що в мальвові у Вірменському соборі зібрано 10000 (!!!) українських ікон, скульптур і інших предметів, пов’язаних з релігією. Все це не виставляється, не вивчається, не реставрується, а самі музейні працівники навіть не знають, що з цим робити. От вам разючий приклад “державного” і “приватного” ставлення до мистецьких надбань народу!
Чудовий музей у Івана Гончара, і багато в ньому прекрасних експонатів, але найпрекраснішим з них (хай нам вибачить шановний Іван Маркович) є сам натхненний збирач цієї скарбниці. Адже саме завдяки його пристрасному захопленню своєю ідеєю оживають ці чудові витвори народного генію, постають перед нами, ніби оновлені ікони перед віруючими, будять почуття національної гідності, закликають наслідувати І.М.Гончару, бо він відроджує славну традицію кращих синів України – збирати, зберігати і передавати нащадкам духовні скарби народу. Побільше б таких людей! На них чекає і українська історія, і українська книга, і козацька старовина, і українська пісня, і забуті й занедбані могили українських культурних діячів, і багато чого ще. Є до чого докласти рук!
І не дивно, що цей скромний однокімнатний музей набирає все більшої і більшої популярності. Про нього пишуть статті в газетах, випущено чудовий кінофільм, сюди приходять художники, щоб зняти візерунки з вишивок чи замалювати старовинний одяг, ідуть на консультацію відновлювачі народних художніх промислів, які зовсім занепали в Україні у певний період, ідуть і просто відвідувачі, що люблять свій рідний край.
Стало вже традицією, що гості України – іноземні культурні діячі –вважають за обов’язок побувати в цьому музеї. Відвідала його та висловила своє захоплення і донька Івана Франка – Ганна, що приїжджала до Києва з Канади. Отже, потрібен Україні такий музей!
І, заглянувши в майбутнє, можна з впевненістю сказати, що Київ незабаром буде мати свою “Гончарівку”. Не однокімнатний самодіяльний музей, а великий світлий храм народного мистецтва. А ім’я Івана Гончара назавжди буде пов’язане з цим прекрасним починанням. Це веління часу, і це збудеться!
А поки що, якщо українським трудящим Пряшівщини доведеться побувати в Києві, відвідайте обов’язково київську “Гончарівку”. Добре було б, щоб музей української культури у Свиднику встановив зв’язки з Іваном Гончаром і провів обмін експонатами. І, може, тоді знайдуться люди, які почнуть наслідувати цей прекрасний приклад. Хай щастить їм доля!

_____________________
* Газета “Нове життя” №37 від 16.09.67