"Як цар Мідас, що від богів мав дар..."


Як цар Мідас, що від богів мав дар
Лиш помахом руки все претворять у злото,
В поезії красу перетворю й болото,
І гній, і хмиз, і квіти, і пожар.

Я сам жахаюсь потойбічних чар.
Навіщо це тобі, слабка істото?
Це, може, найлютіша із нелюдських кар,
А я несу її усім смертям супроти.

Як цар Мідас, конаю я тепер,
Він в золоті купавсь і з голоду помер…
(Навіщо ж той метал, як їжі з нього трясця?)

На нього схожий я, та не кляну богів,
Торкавсь до всього я і назбирав скарбів –
Між них померти є найбільше щастя.