Розмова нічних привидів


Привиди бродять вночі по будинку,
Чую їх кроки, лиш очі стулю.
І через них я не маю спочинку,
Довгі години я з ними не сплю.

Дивного мало. Нехай собі бродять.
Кожна душа після смерті жива.
Тільки чому цей будинок знаходять? -
Чую зітхання, і плач, і слова:

“Він був поетом... Сама була винна...
Ми тут кохались... Вірші про любов...
Часто приходжу хоча б на хвилину,
Він же ні разу сюди не прийшов...”

“Чом цей годинник так голосно стука?
Їх же спиняють... Людина вмира...
Пів на четверту... Яка була мука...
Лікар промовив: “Прощатись пора...”

“Брали вночі його ті, вам відомі...
З горя померла, а діткам – біда...”
“Умерли вы не одни в этом доме,
Нужно и совесть иметь, господа! –

Я застрелился!” “Мабуть, через жінку,
В світі немало буває спідниць...
Серце схопило, ударивсь об стінку,
Три дні пролежав один горілиць...”

“Пане, тихіше, прошу вас уклінно,
В мене давно тут заснуло дитя,
Мусить проснутись воно неодмінно,
Я не діждалась цього за життя...”

“Я порішив свою першу дружину...”
“Досить, не треба! Чого ж ти прийшов?”
“Мука велика. Хоч глянуть хвилину...
Бачите, там під стільцем її кров...”

“Боже! Те ж саме стоїть піаніно,
Скільки вже років я тут не була!
Я вам зіграти веселе повинна –
Те, що не встигла. Недовго жила.”

Дійсно, підходить і кришку торкнула,
Болісно в тиші озвалась струна...
“Там спить живий!”, Та вона не почула,
Грати веселий мотив почала.

Може, ще й танці? Цього не стачало.
Знов забарились трикляті півні.
Скільки ще прийде? І ночі замало.
Їм це на втіху, на муку мені.