"Свєта, Світлана, світоньку мій..."


Світлані Анікіній*

Свєта, Світлана, світоньку мій,
Як же ти довго на мене чекала,
Човен життя доплива до причала,
Все потонуло в імлі голубій...
Добре, якби голубою була
Наша щоденна буденна імла.
Часто буває вона тільки сіра,
Губляться в ній і надія, і віра.

Квіти зів’яли ясних почувань,
Паростки всохли святих поривань...

Все ж таки нам сумувати не треба.
Поки ми маємо крихітку неба,
Поки лишились і фарби, і рими,
Ми ще безсмертні і незборимі.
Ти поридаєш, а може, заплачеш,
Ти ще мене молодого побачиш.
Рід чаклунів ще на світі не зник,
Я ще останній живий чарівник.

Я ще тебе поведу до початку,
Стріну гарненьке розумне дівчатко,
Стріну красуню, володарку мрій,
Свєта, Світлана, світоньку мій.

Радощів нам ще лишилось без ліку,
Нам краєвид намалює Анікін.
Буде там луг, і стежина, й ріка,
Буде в руці твоя люба рука,
Радісно підемо ми по стежині,
В світі навколишнім будем єдині.
Сонце, і трави, і простір, і час
Будуть для нас, будуть тільки для нас.

Будем іти ми, узявшись за руки,
Прямо до обрію, прямо у світ,
Там не буває скорботи й розлуки,
Там тільки радість, кохання і цвіт.
Там ми залишимось, може, до віку,
Сірий наш будень втомив і набрид,
Ти попроси, нехай швидше Анікін
Нам намалює отой краєвид!

________________
*Світлана Анікіна – учениця подружжя Коваленків; її чоловік Олександр Анікін – художник, творчість якого особливо цінував І.Коваленком