"Де ліс до Боярки підліг..."


Ларисі Пекарській*

Де ліс до Боярки підліг,
А сам сховавсь у темні хащі,
Стоїть будинок. Хто зберіг
Про нього спогади найкращі?
Мабуть, ніхто. Бо це була
Дітьми наповнена казарма,
Карались сироти задарма,
Зростали в муштрі без тепла.
За що, навіщо, хто це знав,
Чи хтось у них про це питав...
І ти була між ними теж –
Дитя війни, руїн, пожеж,
І беззаконня, і сваволі
Тираном посланої долі.
Моє маленьке дівчиня,
Що світ нам в радість відчиня.
Ларисо, квітонька моя,
Ларисо, радість і тепло,
Подумать страшно, як було...
Було й пройшло... А пам’ять знає,
У дні далекі повертає:
Там насип, став і залізниця,
Вагонів гуркіт і гудок...
Мені і зараз часто сниться,
Що в школі я веду урок.
Триклятий поїзд знов гуркоче,
Нічого в класі вже не чуть,
І я спиняюсь неохоче,
Дивлюсь на тебе. Не забуть
Очей заплаканих твоїх...
А що я знав? А що я міг?
Лишав тебе після уроку,
“Не плач,– казав, – а мужня будь”,
І ти повірила. До строку
І хист, і здібності цвітуть.
І ти розправилась, зросла,
Сама, як квітка, розцвіла,
Забула муштру і неволю,
Сама скувала свою долю
І стільки в серці зберегла
Любові, ніжності й тепла.
________________
*Лариса Пекарська, – учениця подружжя Коваленків, вихованка дитячого будинку, її батько був репресований.