Моя порада


Писав я вірші як попало,
Тулив рядки і так і сяк,
І щось виходило, бувало,
Когось за серце зачіпало.
Це був для мене добрий знак,
Та не повірив я однак.
Чого мені не вистачало?
Теорій вивчив я немало
І тих поряд, що пхає всяк.
Напав на мене переляк,
Виходять вірші вже не так,
Натхнення безвісті пропало,
А хисту як і не бувало.
З поета вийшов неборак,
Буденна проза, вірші – брак.

Не вчіть теорію, поети,
Пишіть, як Бог на душу клав,
На небі творчості секрети,
Щасливий той, хто їх пізнав,
Хто мудрість в книгах не шукав,
Хто Муз не вабив у тенета,
Пегаса в плуг не запрягав.
Так не один із нас пропав –
Поїли критики-естети,
Знавці всіляких творчих справ,
Рондо, сонетів і октав.
А щоб Господь їх покарав,
А щоб їх чорт усіх побрав!

І знов пишу я як попало,
І написав уже чимало,
Уже багато наскладав,
Та завидющий біс покрав.
Мені не дуже прикро стало,
Хоч мало їх людей читало,
Та слово я своє сказав.
Тарас мене благословляв,
Завзяття теж не бракувало,
Я дров багато не ламав,
Велике полум’я не грало,
А все ж комусь тепліше стало...