Сорок днів


Сорок днів вже рука не торкалась пера.
Наступила ж година, настала пора
Написати великі, важливі слова,
Від яких і померла душа ожива.

Та душа, що не може покинуть Землі,
Сорок днів ще блукає в космічній імлі,
Бо вернутися прагне у тіло назад
До сім’ї у будинок і зрощений сад.

Та немає для неї назад вороття...
Сорок днів – це поріг, ступінь крайній буття.
Що за ним? Це ніхто ще не бачив, не знав.
Сорок днів у пітьмі на Землі я блукав,

Ніби вмер назавжди для рядка і вірша,
Ніби в небо полинула грішна душа,
Де блукають і душі з моєї рідні,
Щось таємне, мабуть, хочуть мовить мені.

Сорок днів, сорок діб – це останній поріг.
Я нічого не встиг, не доніс, не зберіг.
Як же бути мені серед зоряних нив –
І доробок малий, і кругом завинив?
Як же стріне мене Той, що жить повелів,
Як закінчаться ті сорок лічених днів?