"Задумуюсь глибоко часом..."


Задумуюсь глибоко часом,
Чому мене мучать вірші.
Мабуть, є щось рідне з Тарасом,
З його переходить душі.

Я в душ перевтілення вірю,
Навік не зникають мерці.
До інших померлих примірю –
Не зводяться зовсім кінці.

Там – вчинки, не гідні людини,
Там – прикрі, нещирі слова.
Ми тільки з Тарасом єдині,
І пам’ять щомить ожива:

Немовби було це учора,
Як пас за селом я ягнят,
Та доля, жорстока й сувора,
Пішла мене світом ганять.

Ті ж самі кайдани і пута,
Байдужий, покірний загал,
І Муза, у ланці закута,
І слово прокляте – Урал.

Та ж сама любов до Вкраїни,
Що серце мені пропекла,
І плач, і верба, і калина,
Та тільки нерівні діла.

Мабуть, це пішло так від Бога,
Що слід непомітний лишу.
Караюсь не гірше за нього,
Та гірш за Тараса пишу.