Ларисі Пекарській*
Де ліс до Боярки підліг, А сам сховавсь у темні хащі, Стоїть будинок. Хто зберіг Про нього спогади найкращі? Мабуть, ніхто. Бо це була Дітьми наповнена казарма, Карались сироти задарма, Зростали в муштрі без тепла. За що, навіщо, хто це знав, Чи хтось у них про це питав... І ти була між ними теж – Дитя війни, руїн, пожеж, І беззаконня, і сваволі Тираном посланої долі. Моє маленьке дівчиня, Що світ нам в радість відчиня. Ларисо, квітонька моя, Ларисо, радість і тепло, Подумать страшно, як було... Було й пройшло... А пам’ять знає, У дні далекі повертає: Там насип, став і залізниця, Вагонів гуркіт і гудок... Мені і зараз часто сниться, Що в школі я веду урок. Триклятий поїзд знов гуркоче, Нічого в класі вже не чуть, І я спиняюсь неохоче, Дивлюсь на тебе. Не забуть Очей заплаканих твоїх... А що я знав? А що я міг? Лишав тебе після уроку, “Не плач,– казав, – а мужня будь”, І ти повірила. До строку І хист, і здібності цвітуть. І ти розправилась, зросла, Сама, як квітка, розцвіла, Забула муштру і неволю, Сама скувала свою долю І стільки в серці зберегла Любові, ніжності й тепла. ________________ *Лариса Пекарська, – учениця подружжя Коваленків, вихованка дитячого будинку, її батько був репресований.
назад
|