Я тим щасливий, що живу,
Що можу бачить і любить
Людей, і сонце, і траву,
І неба ясную блакить...

Дружині

Що там за чорним порогом? –

Часто себе я питаю…

Стану на суд перед Богом?

В пекло мені чи до раю?

Може, не буде нічого…

Де ж я тебе відшукаю?

Я, скільки жив, спіймать її хотів,
Не як в казках полюють на жар-птицю,
А так, як ловить на льоту синицю
Дитя, ще вільне від усіх гріхів...

Я ішов крізь вітер і негоду,
Від думок чманіла голова...
Мур бетонний навкруги заводу,
А під ним покошена трава...

На світі так мало потрібно людині –
Лиш дах, трохи їжі та трохи тепла,
А одяг – пусте (зневажаю донині),
Аби лиш від погляду вкрити тіла...

Буде все в останній раз…
І останній подарунок,
І останній хліб, і трунок,
І останній поцілунок,
І остання із образ...

Ввійшов у моду автотренінг.
Всі прагнуть щось в житті знайти.
І нас навчають мудрі вчені:
Шукайте формулу мети!

Що я візьму з собою з цього світу?
Весняну повінь лугового квіту,
Маленьке озеро у зорі загорну,
Вербу на нім, самотню і сумну,
Та шум лісний, де сосни і ялини,
І ще візьму я ягоди калини...

Чи пережив ти тугу і зневіру,
Коли попереду лиш морок і пітьма,
Коли навколо вже людей нема
І мусиш лютому вклонятись звіру?

Я прожив недарма, хоч не встиг чого треба,
Зате вірив завжди в перевтілення душ.
І ти віри моєї ні крихти не руш,
Я не вигадав казку як втіху для себе...