Березове листя засипало сіни і ґанок,
І золотом схоже на древні коштовні монети.
І вже ні до чого підлога, і килим, блискучі паркети,
Лиш лист на землі, і трава, і осінній засмучений ранок...

Ю.П.*

Диво моє найдивніше,
Квітка з садів Зурбагану,
Та, що по хвилях біжить
Буднів страшних океану.
Жити від тебе тепліше,
Людям від тебе світліше –
Морок навколо розтане...

Хай я стану буйним вітром,
Хай я стану снігопадом,
Нехай зливою я стану,
Що змива пилюку й бруд!

Вербіє озеро, і березіє гай,
А зелень світла, радісна і чиста.
На західний далекий небокрай
Разок хмарин хтось кинув, як намисто...

А дружба народів жила,
Поважна була і причина –
Не в гаслах імперії зла,
Не в тім, що доводив Тичина...

На Україну впала ніч,
А хтось її ще днем зове,
Той, що вогнем своїм живе,
Собі і світить, звісна річ.

Мовчить знедолений народ,
Від лих стомившись і негод...

Мав я військо знамените,
Йшов попереду колон,
Не в бою воно розбите –
Взяте підступом в полон...

Що я візьму з собою з цього світу?
Весняну повінь лугового квіту,
Маленьке озеро у зорі загорну,
Вербу на нім, самотню і сумну,
Та шум лісний, де сосни і ялини,
І ще візьму я ягоди калини...

Пізнайте Бога, йдіть і говоріть,
І не турбуйтеся, що з вами потім стане,
За вас Він скаже вашими вустами,
Ви не помилитеся навіть мимохіть...

Я чую шерхіт крил понад собою.
То крила янголів, а, може, сатани.
Жахають, ваблять, збуджують вони,
Хоч я перед останньою стіною...