Я лісом йшов… Люблю збирати квіти…

Над кожною схиляюся в задумі –

Квіткову мову хочу розгадать.

Не знаю я, який премудрий вчений

Сказав, що квіти – це лише принада,

Щоб кликати комах для опиління…

Мабуть, він комашиний розум мав...

Край дороги, у пилу зарита,
В колії без світла і тепла,
Стоптана, скалічена, побита,
Квітка піднялась і розцвіла...

Для тебе ліс – масив зелений,
Великий топливний ресурс,
А знаєш, що цей ліс для мене? –
Сказать тобі я не берусь...

Як і ти, блукав я над річками
І дививсь на диво-течію,
Та лише сумними почуттями
Душу я наповнював свою...

В Боярці зеленій, серцю милій,
Де ліси розкинулись кругом,
Там над ставом, на Старій могилі,
Спочива поет останнім сном...

Я приніс з колодязя води,
Сів на призьбі, і на відра глянув,
І побачив хвилі океану,
Зливи, водоспади і льоди...

Нам би жити, як живе ріка,
Бо незмінні в неї береги,
А вода невпинно протіка,
Свіжа й чиста, сповнена снаги...

Зима надворі. Холод, сніг,
Метіллю простір геть закрито,
Нема ні стежок, ні доріг,
Все біло, тоскно, сумовито...

У мене зразу ж біля хати
Росте старий, кремезний в’яз,
Розкинув віти, дивні шати,
У землю коренем зав’яз...

Я знов у лісі... Став... Шумлять
Дуби, і сосни, і ялини,
І світла радість в душу лине,
Щоб з серця біль і тугу знять...